Привіт, друже.
Напевно найважливіше, що я хочу сказати зараз — це те, що життя після розставання є.І для мене, як для людини з досвідом глибокої співзалежності це не було очевидно ще декілька років тому, коли страх розставання був більшим за страх смерті.
Але воно є. І свідчення цього — те, що я зараз пишу цей текст. Я жива, я живу і я навіть готова говорити на цю тему через пів року після найважчого рішення в житті — завершити стосунки, що тривали 9 років.
Я знаю, як це — заходити в порожню квартиру, де тепер окрім тебе ніхто не живе, вмикати світло і чути тишу. Знаю, як це — коли сліз так багато, що за день велика пачка серветок закінчується. Знаю як з кожним місяцем після первинної втрати відкриваються вторинні.Знаю як сумно буває усвідомлювати, що речі, які були нормою раптом бачиш як величезну цінність, але бачиш це після того, як це втрачено. Знаю як це — хотіти втекти з цього світу, коли кожна вулиця, кожен шматок асфальту стає тригером спогадів, що нагадують про втрату.
І разом з усім цим я знаю і те, що життя не зупинилось. Знаю як продовжувати радіти розквітаючим деревам навесні, як вчитись спиратись на тіло та дихання, як зростати навколо втрати, як проживаючи біль, знаходити в собі любов: глибоку, вже більш дорослу.
Я не маю на меті розповісти тобі про те, як правильно горювати після розставання. Бо не маю жодної ідеї про те, як це правильно для тебе. І взагалі — чи є якесь правильно?
А цією відвертою лекцією я хочу створити простір, де як жінка я поділюсь власними історіями та досвідом, як доула смерті — знаннями та інструментами, на які можна спиратись.
Запрошую вас зібратись разом, щоб відчути і сказати один одному: життя після розставання є.